|
Наша школа – 60-50 р. тому
Напевне немає жодної людини в цивілізованому світі в якої школа не залишила б лише світлі згадки. Наша сільська школа в с. Калниболот (Пяторота) на Кіровоградщині нічим особливим не відрізняється серед тисяч подібних по всій Україні. Проте для нас, її випускників вона особлива. Тут була наша перша вчителька, перший буквар та арифметика і навіть каліграфія. В моїй , спочатку початковій , бригадній школі я пізнав притягальну силу художнього слова з нашої маленького шкафчика - бібліотеки. Моя перша вчителька Ася Леонтіївна прищепила любов до художньої книжки, яка пізніше вилилася в тисячі прочитаних романів, повістей, віршованих творів. Книжки читалися кожну вільну хвилину, на печі, завішаною ряднинкою, щоб батьки не бачили, що використовую лімітовані гасові світильники, на пасовищі, наглядаючи за коровою або навіть при ясному, повному місяці в нічний час. Кілька сотень книг назбиралося в нашій сімейній бібліотеці. Не помилюся утверджуючи, що почерпнуті відомості і знання з художньої літератури, в основі своїй, формують характер, професійні наміри молодої людини, про що дістав підтвердження на особистому досвіді.
Мої перші шкільні роки припали на важкий повоєнний час. В перший клас пішов в полотняній сорочці, крашеній бузиною, з такою ж торбинкою з чорнильницею –невиливайкою в карманчику збоку. Згадується, що завжди дуже хотілося їсти , а тьотя-вчителька не пускає додому поки не закінчаться уроки. Адже вдома виплакав, щоб відвели в школу в шість років. Що з такого візьмеш. Старші брати ходять в школу , а мені ждати до 7 років?!. Спочатку було не дуже й цікаво, бо вже умів по буквах читати, щось писав, непогано рахував всі пальці на кінцівках.
Та на те і вміння справжньої вчительки, щоб зацікавити школяриків до нового, потрібного. Навчання в початковій школі було особливим ще й тим, що в класі зібралися учні кількох років. Йшла підчистка всіх дітей, які не вчилися в роки війни. Зі мною навчалася дітвора з 1938 до 42 років народження. Основний склад був 1941 року, я 42 і кілька учнів переростків, які сиділи на „Камчатці” – на останній парті. Старші, особливо хлопці, не хотіли вчитися, пропускали уроки. Таких залишали на другий рік, що теж урізноманітнювало склад шкільного класу.
В чотирьох класних кімнатах нашої початкової школи парти були на 5-6 учнів, мабуть ще з дореволюційних часів, тому що школа будувалася теж за царизму. Була ця будівля з архітектурно викладеної червоної цегли, покрита листовим залізом з великими, світлими вікнами. Навіть зараз перед очима постає перша Новорічна ялинка, встановлена в найбільшій кімнаті і прикрашена саморобними іграшками з різнокольорового паперу, домашніми бубличками , різними паперовими вирізками.
Дехто надів, теж самостійно виготовлену з паперу, маску якогось звірка. Форму для масок ми робили з червоної глини, яка видобували в глибині яру, неподалік від села і вироби з неї не розтріскуються при висиханні.
Вистояло приміщення школи буремні революційні роки, воєнні лихоліття і на жаль, вже при незалежній Україні стало неперспективним і було розвалено.
Невже не можна було місцевій владі, навіть задарма, віддати його котромусь з не байдужих сільських її випускників під обіцянку зберегти школу для історії.
Така ж участь і центральної, великої, колишньої середньої Калниболотської школи.
Незважаючи на те, що на її території побудоване красиве, нове 3-х поверхове шкільне приміщення , старе, як історичну будівлю слід було б зберегти.
Ш
кола була
теж художньо збудована, на торцевій стороні мала другий поверх,
Дві середні класні кімнати сполучалися в актовий зал, який утворювався від розкриття між ними, створених гармошкою, перестінку-дверей. Тут відбувалися шкільні збори, різні масові заходи, вечори і т.п.
В тогочасній, майже всуціль солом’яній Пятороті школа була окрасою центра села.
А на нашу невелику , загалом , колгоспну 3-ю бригаду - четвертий десяток колись сотенного козацького села, була початкова школа, куди ходило більше сотні дітей.
В іншому кінці села була ще одна така ж школа. Після 4-го , випускного класу,
початківці поступали в уже згадувану середню школу в центрі. Загалом в селі навчалося біля тисячі дітей, адже родини мали по кілька, навіть до десятка дітвори.
Тільки на нашій Волоській вулиці в кількох десятках дворів проживало в 40-50 роки біля сотні дітей різного віку, з них лише в нашій хаті дев’ятеро.
Попри голодуху, холоднечу, босоту і недостаток вдяганки, на вулицях в любу пору року було повно дитячого лементу. Осередками становлення особистості людини була школа, бібліотеки, сільський клуб і бригадні хати – своєрідні тимчасові кінотеатри для пересувних кіноустановок. Щоправда спочатку, до побудови бригадної хати, кіно крутили на нашому десятку у звичайній великій клуні, а танці – гулянки молодь влаштовувала прямо на вигоні, біля залишків фундаменту колишньої, казали, красивої, кількох купольної церкви. Зруйноване це творіння рук сільських умільців в числі тисяч подібних Сталінським режимом в 30-і роки.
Навчання в середній школі почалося при керівництві нею Козаченка Павла Павловича, який був шанований нами ще й як брат відомого письменника нашого земляка уродженця районного центру Ново-Архаргельська Василя Павловича Козаченка. Його повістю „Атестат зрілості”, що незадовго перед цим вийшла з друку, ми в той час зачитувалися.
Цей перший рік навчання в центровській школі запам’ятався ще і не ординарною подією в житті нашої країни. 5 - го березня 1953 року, раптом посеред уроку, заняття перервалося, всі висипали на вулицю до гучномовця. Передавали урядове повідомлення про смерть Сталіна. Обстановка гнітюча, в багатьох в очах повно сліз, тривожний гул шелестить в юрбі. Перед цим кілька днів під час важкої хвороби головного керманича Радянського Союзу по радіо періодично передавали бюлетені про стан його здоровя. Людей настільки привчили до незамінності Великого генія, Вождя і батька всі народів багатонаціональної країни, що маси не могли уявити подальше життя без цієї людини на чолі радянської держави.
В той час ми і уявити не могли які великі злодіяння творилися на багатостраждальній землі великої країни і особливо в Україні з відома і безпосередньої участі цього тирана, який прирівняв людську особистість до гвинтика бюрократичного державного механізму. Згубити його, зламати нічого не вартувало, аби лиш міцнішою ставала держава зі своїм незмінним царем – самодержцем.
Лише пізніше, починаючи з ХХІ – го зїзду КПРС, в 1956 році, почала проявлятися правда і потягнулися сотні тисяч ЗЕКів з численних ГУЛАГів на волю.
Між тим навчання в школі йшло своєю чергою. Рік за роком ми підіймалися по шкільній драбині. Літне оздоровлення проходило як і раніше на колгоспних полях і токах та фермах. Майже щороку початок навчання переносилось на пізніший час для школярів старших класів. Цілою школою йшли допомагати завершувати польові збиральні роботи. У вересні якраз масово проводили силосування кукурудзи, вручну виламували її початки, на бурякових плантаціях теж повно ручної роботи. Все сільське населення в цей час знаходилося на полі, , на токах, біля силосних ям.
Школярі
подавали відчутну допомогу своїм батькам в господарчих справах. Але десять
шкільних років збігли швидко. І ось влітку 1959 року ми стоїмо на прощальній
лінійці. Попереду невідоме доросле
життя. В кожного своя дорога. 
Слід відмітити, що трудове виховання в школі сприяло хорошому фізичному розвитку дітей, а праця була і є для нас дітей війни обов’язком і сприймалася як необхідність.
Такого, на жаль, не спостерігається в теперішній час. Діти в більшості родин ростуть споживачами. Не сприяє належному вихованню підростаючого покоління державна політика. Перехідний період від соціалізму до демократичного капіталізму невиправдано затягнувся. Та від старого відійшли, а до нового не прийшли. Одержали капіталізм дикий, розгнузданий. На вулиці править бал пиво-горілчаний розгул, на телеекранах пропагують насильство, розпусту, споживацькі настрої. За минуле пів століття після закінчення Калниболотської середньої школи на організованих зустрічах мені довелось побувати лише один раз – на
20 –
річчі нашого випуску. 
Лише з небагатьма нашими випускниками доводилось зустрічатися, а з Толею Анастасієм, Василем Занцірою, Галею Порохнюк, Толею Жамковим три роки вчилися в Тальнівському сільськогосподарському технікумі. З Тольою Анастасієм неодноразово пізніше зв’язувався по телефону. Часто в мене виникала думка, а чи не споріднені ми в минулому, адже проживав він з мамою на одній вулиці з рідним помістям мого батька, по березі р. Великої Висі, де напевне і поселились перші поселенці –наші пращури, прибувши з Балканських країв на рубежі Дикого поля в середині Х1Х століття на призив цариці Катерини, щоб відгородитися їхніми військовими поселеннями від запорожців і Кримського Ханства. Відносно часто зустрічався з Валіком Мусульбесом, ну і звичайно, при відвідуванні рідного села, з двоюрідною сестрою Клавою Анастасій (Федорівною). Але іншу сестру Лену Анастасій (Марківну) не бачив з дня моїх проводів в армію в 1962 році, а потім зустрілися лише на ювілейній вечірці. Вона виїхала в М. Ватутіно і , навіть не раз проїдаючи це місто чомусь не здогадався її знайти . Проте доля надовго повязувала з окремими односільчанами, випускниками нашої школи різних років. Це, насамперед чудове подружжя Ананьєвих – Миколи і Люди (Кондратьєвої), з якими часто проводили неповторні зустріччі в Бородянці в 1975 – 76 роках. Були численні виїзди на природу в красиві ліси Київщини і зустріччі за святковим столом у гостинній господі Толі і Галі Гашпоренків (Галя Анастасій – теж моя сестра) у Михайлівській Рубежівці під Ворзелем і взаємні відвідини на сімейних вечірках.З Людиною сестрою Тамарою ми разом закінчували десятирічку. Це доньки нашого довгорічного голови колгоспу Кондратьева, при якому господарство кріпко стало на міцні економічні ноги.. А мама їхня, Геля Іванівна навчала нас ума-разума в тій таки Калниболотській середній школі. Кілька разів до мене приїздив товариш дитячих літ Іван Кирстя. Нещодавно налагодив зв’язок з шкільним другом Льонею та його братом Василем Гридінами через Інтернет. Це особливо мене радує, адже з Льонею пов’язані всі дитячі роки, ми ж мешкали на одній , Волоській вулиці, майже по сусідству, за кілька хат і пізнавали життя разом. Сучасна Всесвітня павутина зв’язала мене з ще однією сестрою – Лідою Федорівною Анастасій (тепер Шимченко). Віднайшов в „однокласниках” спочатку її внучку, яка і дала Лідину мобілку. Років з 30 тому я ночував в них , в Ново – Архангельську, добираючись додому. Ліда закінчувала школу дещо пізніще, разом з Людою Кондратьєвою ( Ананій).
З роками все частіше згадуєш свою рідну сторонку, роки зростання, незабутню школу, вчителів-наставників, які дали нам путівку в життя.
2009 року минуло 50-річчя нашого шкільного випуску. В мене була велика надія приїхати в рідне село, щоб зустрітися бодай з тими, хто згадає і приїде або проживає вдома, але, як часто вже буває тепер, чергові негаразди не дали змоги зустрітися. На громадському транспорті їздити вже проблематично, а Леся цього року не змогла підвезти автомашиною. Обійшлося телефонними перемовинами з Валіком Мусульбесом та вчителькою Вірою Іванівною Ралко. З випускників практично ніхто не займався організацією зустрічі, такий і результат. Попереднього , 1958 року, Люба Мельниченко (подруга дитинства –сусідка) зібрала декількох своїх однокласників, це теж і мої були до 8 класу. Приїздив на цю зустріч Льоня Гридін з Херсонщини – давній шкільний друг, але теж не вийшло зустрітися. Лише в телефонних розмовах з ним, які у нас зрідка відбуваються, ми позгадували дещо з нашого минулого і не забутнього. Та ще сам інколи щось з свого і нашого минулого позаписую в електронну пам’ять, може зацікавить кого з нащадків, як жили, мужніли і виростали їхні предки. Так і пролітають все дорожчі і швидкоплинні роки. Жаль!
17 серпня 2011
|
| Закрити |
